Прочитане-2022
Зараз кожна поважаюча себе соцмережа створила сторіз з результатами року, а оскільки гудрідз – печерна соцмережа (і це прекрасно), тому не підведеш результати року сам – не підведе його ніхто.
Через війну якись час неможливо було щось читати будь-що, окрім новин 24/7; в якись момент все прочитане було з воєнним/історичним контекстом щось і читав, а іноді це було формою ескапізму.
Список книжок (в хронологічному порядку):
- [Січень] Rana Foroohar «Don't Be Evil: How Big Tech Betrayed Its Founding Principles – and All of Us»
- [Лютий] Олівер Беркмен «Чотири тисячі тижнів. Тайм-менеджмент для смертних»
- [Квітень] Андрій Бондар «Ласощі для Медора»
- Сергій Жадан «Хлібне перемир'я»
- [Травень] Збігнєв Бжезінський «Велика шахівниця. Американська першість та її стратегічні імперативи»
- [Червень] Міхаіл Зигарь «Вся кремлевская рать: Краткая история современной России»
- Rob Fitzpatrick «The Mom Test: How to talk to customers & learn if your business is a good idea when everyone is lying to you»
- [Липень] Ерве Ле Телльє «Аномалія»
- Едіт Еґер «Вибір. Прийняти можливе»
- [Серпень] Ева Томпсон «Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм»
- Харукі Муракамі «Про що я говорю, коли говорю про біг»
- Юрій Андрухович «Лексикон інтимних міст»
- Оксана Забужко «Польові дослідження з українського сексу»
- [Вересень] Андрес Індсет «Квантова Економіка»
- [Жовтень] Тарас Шевченко «Кобзар»
- [Листопад] Ізабель Вілкерсон «Каста. Витоки наших невдоволень»
- Йоханн Харі «Мистецтво зосереджуватися. Як у нас вкрали увагу»
- [Грудень] Фредрік Бакман «Ми проти вас»
- Олександр Михед «Котик, Півник, Шафка»
Rana Foroohar «Don't Be Evil: How Big Tech Betrayed Its Founding Principles – and All of Us»
Це була ще одна книжка про соцмережі та чому це погано. На жаль, я так нічого і не відмітив захоплюючого в книжці, але памʼятаю про деталі про те, як створювали всякі дизайнерські паттерни (той же «infinite scroll», наприклад), ну і декілька розділів, де підіймалась тема небезпеки Китая – те, що вони збирають дууже багато інформації, яка з часом можуть використовувати у своїх цілях (привіт, тікток!). Великих інсайтів не було, і так зрозуміло, що всякі великі корпорації для заробітку грошей, але було трошечки цікаво. Зараз, в ретроспективі, приємно дивитись за потугами гугла, коли раніше можна було просто рекламу в гугл пошуку виводити, а зараз зʼявляється гарний конкурент в вигляді ChatGPT
Оцінка – 2/5
Олівер Беркмен «Чотири тисячі тижнів. Тайм-менеджмент для смертних»
В той час, як в трендах всякі методології GTD, книжки про те, як зʼїсти жабу та як працювати 4 години на тиждень або прокидатись о 5-й (останні дві дуже актуальні, але є нюанс), тут автор пропонував альтернативний шлях, додаючи гумор та трошки філософії. Цікавий погляд на прокрастинацію, і те, що ніколи її не побороти, але використовувати з користю. Як каже Подоляк, важливо було проговорити та зафіксувати це.
Productivity is a trap. Becoming more efficient just makes you more rushed, and trying to clear the decks simply makes them fill up again faster. Nobody in the history of humanity has ever achieved “work-life balance,” whatever that might be, and you certainly won’t get there by copying the “six things successful people do before 7:00 a.m.” The day will never arrive when you finally have everything under control—when the flood of emails has been contained; when your to-do lists have stopped getting longer; when you’re meeting all your obligations at work and in your home life; when nobody’s angry with you for missing a deadline or dropping the ball; and when the fully optimized person you’ve become can turn, at long last, to the things life is really supposed to be about. Let’s start by admitting defeat: none of this is ever going to happen. But you know what? That’s excellent news
Оцінка – 5/5
Андрій Бондар «Ласощі для Медора»
Це набір есеїв в більшості про політоту та якісь загальні спостереження, які написав автор у 2017-2020 роках, і які стали актуальними саме після 20-го року. Так вийшло, що це була моя перша книжка після початку війни, і книжка налаштувала на те, що це все надовго. Деякі есе – копіпаста його колонок з Збруча, тому якщо подобається його стиль, то рекомендасьйон!
Ми часто нарікаємо на тенденцію масового отупіння, яка дозволяє маніпулювати великими групами населення через телевізор чи комп'ютер, але водночас із нею спостерігаємо появу сфер "загальної компетенції", що дозволяє цілком випадковим особам мати свою думку про речі, які ще сьогодні вранці не викликали в них жодного зацікавлення, а оце щойно, нарешті, трапилися в їхньому житті. Люди, які навчилися сперечатися на рівних з реальними експертами у сферах футболу, політики й музики, легко перекидаються на мовознавство, літературу, філософію та соціологію. Можливість вільного оприлюднення думки про книжку або фільм змушує напружити звивини навіть щонайобмеженішу особу. Таке мандроване знання про все на світі формує атмосферу загальної спроможності "гакнути" (від англ. "to hack" – зламати) будь-яке явище, текст чи феномен, наче комп'ютерну програму. За допомогою випадкового набору уривків методів і уявлень, кухарчиним праонукам підвладна не лише така дрібничка, як управління державою, а й речі набагато складніші – наприклад, стилістичні особливості вікторіанського роману чи образи історичної пам'яті в мові індіанців племені піраха.
Нагадало телеграмних мамкиних експертів :)
Оцінка – 4/5
Сергій Жадан «Хлібне перемир'я»
Колись тіктокери відкриють, що їх український dilf (вимбачте) не лише цілується з Соловій, а ще й пише прекрасні пʼєси та прозу. Це історія 2014-го року, як у братів помирає мати, і їм потрібно щось робити далі в фронтовому місті, де вони навіть не знають хто є сепаратистом, а хто – ні. Паралельно ще й підіймається тема сімейних спогадів та відносин.
Взагалі, що в Інтернаті, що в цій пʼєсі, мені здалось, Жадан навмисно маскує політичні погляди персонажів, тому це і прекрасно, і бісить водночас :)
Антон. Шо це?
Толік. Бабки. (забирає в Антона пачку, зважує на руці). Мама на похорон відкладала.
Антон. Це ж радянські.
Толік. Ну, вона давно готувалась.
Антон. Лучше б вона в санаторій зʼїздила хоч раз. Ладно, покладемо в могилу, хай прогуляє в царстві мертвих
До речі, у Києві зараз проводять виставу, тому якщо краще подивитись – то лінк осьочки (сподобався жанр «сміятись/плакати/розуміти»).
Оцінка – 4/5
Збігнєв Бжезінський «Велика шахівниця. Американська першість та її стратегічні імперативи»
Якось почув гарну цитату з цієї книжки, що «хто володіє східною Європою, той володіє серцем світу», тому саме через це книжка була миттєво продана. Бжезінський написав її в 1997-му, і тут мій жарт, що автор досить точно створив контент-план розвитку світу на наступні 20 років (як мінімум). Головна ідея книжки – що геополітичною ідеєю США є також вплив в Євразії та відсутність суперників в цьому, і дуже важливе місце посідає, сюрпрааайз, Україна.
Звісно, в чомусь про США він палку перегинає, але почитати про стратегію та інший погляд з боку екс-радника з національної безпеки США було цікаво.
Оцінка – 4/5
Міхаіл Зигарь «Вся кремлевская рать: Краткая история современной России»
Не кенселіть бумбласка та не скидуйте ніяких відосів «Що не так з Зигарьом»
В якийсь момент цікаво стало, як взагалі зароджувалась російська еліта і як це працювало, а через те, що простий лонгрід – це дуже просто, тому стало цікаво про це книжку прочитати. Там і про приватизацію компаній в 90-х, і про газові конфлікти з Україною, і про роботу з опозицією, і як створювались політичні партії, молодіжні рухи та їх опозиційні альтернативи, і про великі конфлікти всередині владних структур, ну і про відносини з Україною в 90-х та нульових роках. Але читати треба обережно :)
Оцінка – 3/5
Rob Fitzpatrick «The Mom Test: How to talk to customers & learn if your business is a good idea when everyone is lying to you»
Цікава книжка про те, як розмовляти з користувачами та перевіряти ідеї, де співрозмовник тому буде розповідати про свій досвід, який, можливо, допоможе для розуміння, чи дійсно якась проблема вирішується, а не айтішники вчергове вирішують неіснуючу проблему
3 simple rules ... they are collectively called (drumroll) The Mom Test (It’s called The Mom Test because it leads to questions that even your mom can’t lie to you about):
1. Talk about their life instead of your idea
2. Ask about specifics in the past instead of generics or opinions about the future
3. Talk less and listen more
Bad customer conversations aren’t just useless. Worse, they convince you that you’re on the right path. They give you a false positive that causes you to over-invest your cash, your time, and your team. Even when you’re not actively screwing something up, those pesky customers seem hellbent on lying to you.
The world’s most deadly fluff is: “I would definitely buy that.” It just sounds so concrete. As a founder, you desperately want to believe it’s money in the bank. But folks are wildly optimistic about what they would do in the future. They’re always more positive, excited, and willing to pay in the imagined future than they are once that future arrives.
Every time you talk to someone, you should be asking at least one question which has the potential to destroy your currently imagined business.
Оцінка – 5/5
Ерве Ле Телльє «Аномалія»
Копіпаст мого відгука з гудрідз в стилі цієї книжки
На перших розділах так багато персонажів почало з’являтись, що прийшлось підключати блокнот та ручку, щоб хоч якось їх запам’ятати — прям стався флешбек однієї величезної книжки!
Ледь не помер від опису персонажів та б̶л̶е̶д̶і̶н̶ (сміх), але в якись момент це закінчилось — в сюжет додали науковців! Автор, скоріш, зробив мінімальний рісьорч про фізику та про те, як це можна зав’язати в сюжет, але якшо він робив відсилочки до Нолана, то очікував шось теж круте, від чого розірветься мозок. Він вирішив не підіймати цю тему (та не робити помилок), тому розділ раптово закінчився, як і моє вінцо, яке допомогло вижити під час читання
Залишок книжки вирішив дочитати через повагу до гонкурівської тусовки, яка дала йому за це 10 євро чи доларів, але це ж фактично одне і те ж))0)
Оцінка – 2/5
Едіт Еґер «Вибір. Прийняти можливе»
Книжка про досвід жінки виживання в концтаборі та повторне відвідування вже в поствоєнну епоху – дуже боляче було читати. Частину книги про її досвід практики не дуже цікаво було читати, а ось про її саморефлексію та описи днів в концтаборі – це сильно. Особливо відчувається, якщо паралельно читати новини та розповіді людей, які пережили окупацію.
Якби я мала дати назву своїй терапії, я б, ймовірно, назвала її Терапією вибору (Choice Therapy), бо свобода полягає у виборі (CHOICE): у виборі співчуття (Comprassion), почуття гумору (Humor), оптимізму (Optimism), інтуїції (Intuition), допитливості (Curiosity) та самовираження (self-Expression).
А бути вільними означає жити теперішнім. Якщо ми застрягли в минулому, кажучи «якби лише я пішла сюди, а не туди…» чи «якби лише я побралася з кимось іншим…», ми живемо у в’язниці власних вчинків.
І так само, коли ми живемо майбутнім, кажучи «я не матиму щастя, доки не отримаю ступінь…» чи «я не стану щасливою, доки не знайду потрібну людину». Єдине місце, де ми можемо випробовувати нашу свободу вибору, — це тут і зараз.
Оцінка – 4/5
Ева Томпсон «Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм»
Це я колись перед офлайн-записом одного з випусків подкасту «Наразі без назви» прочитав, що вона буде обговорюватись, тому швиденько прочитав і я, щоб потім накинути трохи на вентилятор. Виявилось, що книжку майже ніхто не обговорював, тому фактично вийшло, що прочитав її для себе :).
Через те, що у школі в мене з літературою все дуже погано було, і контекст Пушкіна-Булгакова, можливо, не сильно на мою кукуху повпливав, тому дуже корисними були приклади цитат з книжок, де про дуже багато посилань на Сибір
Особливо запамʼяталась ідея «агресивного націоналізму»:
Крім того, вказується, що необхідно розмежовувати захисний націоналізм, основою якого є захист національної ідентичності, та аґресивний націоналізм, спрямований на експорт власної національної ідентичності та завоювання земель, на яких живуть Інші. Російський націоналізм є водночас аґресивним і захисним, і його аґресивний різновид трансформувався в імперські прагнення колонізувати землі, сусідні з етнічними російськими територіями. Очевидно, для того, аби певна територія стала колонією іншої політичної та національної сили, їй не обов’язково підписувати договори про визнання статусу домініону, як це було у випадку багатьох британських колоній. Росія після завоювання певної території включала її до своєї держави або призначала органи влади, які обслуговували російські інтереси. Російська література брала участь у цьому процесі, впроваджуючи на завойованих територіях наратив російської присутності і витісняючи з цих територій їхню власну історію та письменство, що мали для них важливе значення
Аґресивний націоналізм пишається не демократичними інституціями держави, а її призначенням. Його основний акцент робиться на величезній площі держави, різноманітності її географії та історії, її прагненні освоювати території, які раніше були невідомими, незайнятими та непродуктивними. Слова на кшталт «багатонаціональний» належать до найулюбленіших слів аґресивного націоналізму, оскільки вони підкреслюють масштаб колоніальної діяльності держави і водночас навіюють думку про широту поглядів завойовника, який дає змогу всім цим різним володінням існувати у межах імперії
Оцінка – 4/5
Харукі Муракамі «Про що я говорю, коли говорю про біг»
Це збірка умовно філософських розповідей Муракамі про його досвід бігу – про те, що відчуває та про що думає коли бігає. Звичайно, там є і його письменницькі кул сторемс та історії про письменницьке вигорання, і це все досить легко читається.
Поки я біг, у мене виникли й інші думки щодо письменництва. Іноді мені ставлять таке запитання: «Муракамі-сан, чи не вважаєте ви, що такий здоровий спосіб життя несумісний із письмом?» За кордоном про таке зазвичай не розпитують, а от у Японії, схоже, багато хто вважає, що письменництво шкідливе для здоровʼя, а письменники – такі собі збоченці, які мусять жити на вістрі, бо інакше нічого не напишуть. Крім того, побутує думка, що завдяки нездоровому способу життя письменник відгороджується від банальності світу і набуває певної ясності почуттів, властивої митцям.
Таке уявлення про письменників сформувалося не за один день. Таку стереотипну – чи, висловлюючись більш позитивно, легендарну — фігуру митця широко пропагують кіно й телебачення.
У цілому, я погоджуюсь, що письменництво - це нездорова професія. Коли ми беремося до написання певного тексту, тобто за допомогою слів створюємо певну історію, тоді – подобається нам це чи ні – виділяється якась токсична речовина, котра в усіх інших людей ховається десь глибоко всередині. Із цим стикаються всі письменники, що, свідомі небезпеки, яку чаїть у собі ця отрута, змушені в якийсь спосіб контактувати з нею, інакше про творчість у прямому значенні не може бути й мови. (Даруйте мені доволі незвичну аналогію із рибою фугу, найсмачніші частини якої розташовані якраз біля органів, що містять отруту, проте цей приклад видається мені найбільш показовим.) Тобто в кожному разі письменництво здоровим фахом не назвеш.
Отже, творча діяльність має певні нездорові та асоціальні складові. Я це визнаю. Саме тому серед письменників та інших митців достатньо декадентів чи тих, хто претендує на асоціальність. Я здатен це зрозуміти. Або принаймні не заперечуватиму.
Саме тому всі ті, хто сподівається на тривалу письменницьку карʼєру, повинні виробити імунітет, який захистив би їх від цього небезпечного (подекуди навіть смертельного) ментального токсину. Відтак можна протистояти навіть більш отруйним речовинам. Інакше кажучи, створення глибоких романів передбачає роботу в небезпечному середовищі. Проте для підтримки такої імунної системи впродовж тривалого часу потрібно чимало енергії. Звідки ж іще черпати цю енергію, як не з власного фізичного єства?
Будь ласка, зрозумійте мене правильно: я не намагаюся переконати в тому, що це єдиний вірний шлях для письменника. Так само як існує багато різних літературних жанрів, існує і багато різних типів письменників, кожен із власним світоглядом. У них різні проблеми, різні цілі. Тому одного вірного шляху для письменника просто немає. Це очевидно. Проте я щиро вважаю, що написати великий твір без підвищення рівня енергії та витривалості неможливо, і я впевнений, що цим варто займатися - або принаймні займатися цим набагато краще, ніж навпаки. Нехай це банальність, але коли щось узагалі варто робити, то до цього слід докласти всіх своїх зусиль - чи, в деяких випадках, навіть більше за всі свої зусилля.
Також зі схожого формату я бачив рекомендації почитати Кінга «Про письменство. Мемуари про ремесло», де автор іронічно описує свій досвід письменництва, але це вже в планах на 2023.
Оцінка – 4/5
Юрій Андрухович «Лексикон інтимних міст»
Не кенселіть бумбласка та не скидуйте ніяких відосів «Що не так з Андруховичем»
В цьому році у мене сталось цікаве відкриття, що деякі книжки цікаво читати паралельно з кимось та ділитись якимись цікавими моментами (Дарʼя, привіт!), і це була прекрасна можливість перевірити ідею книжкового клуба наступного покоління, тому можливо, що в якомусь майбутньому зʼявиться щось цікаве :).
В книжці Андрухович описав подорожі та спогади кожним містом (всього їх 111) протягом 1966-2004 років. Щось було дуже цікаво читати (особливо, де я був), а щось – не дуже. Окрім цікавого опису Києва, мої легені відчувають, що треба процитувати щось про рідне Запоріжжя:
Ми висідали з тролейбуса (одинадцятки?) десь на Хортиці і потім певний час, повз територію якихось літніх дитячих таборів, ішли до Старого Дніпра. Це невимовно красивий річковий рукав зі скелястими берегами у найвужчій своїй частині на північному заході острова. Колись я вперше побачив його з вікна сімферопольського потяга, і від спазматично-раптового бажання попірнати з його каменів у мене аж перехопило подих. <…>
Але ще раз про подих. Загалом у Запоріжжі того серпня мені час-то, фактично щовечора, його перехоплювало. Ніколи раніше я не думав, що повітря може аж так боліти в легенях. Зранку цього не відчувалося, усе по-справжньому починалося десь із полудня, увечері ж кожен глибокий вдих означав тисячі розжарених голок. Повітря так і впивалося в наші нутрощі всіма пазурями. Повітря було нашим ворогом і вбивцею. Здоровіше було б не дихати.
У центрі міста, в невеличкому парку поруч з найбільшим запорізьким готелем («Інтурист»? чи це вже потім він став «Інтуристом»? а як називався тоді?), були розбиті намети, в яких провадили голодування анархісти й зелені. Вони вимагали закрити коксохім. У середині липня восьмеро з них прикувалися ланцюгами до коксохімівських труб на оглядових майданчиках і, напевно, отримали такі дози канцерогенів, після яких не живуть. У серпні ми побачили їх уже 30-всім виснаженими, майже нерухомими і легендарними. Міспева влада, а відтак і преса прозивали їх екстремістами. Вони притягали по себе перехожих — чи то запалістю очей і щік, чи то ранньоапостольською худизною. Деякі з них ще знаходили в собі сили дискутувати з явно накрученим проти них трудящим народом.
Оцінка – 3/5
Оксана Забужко «Польові дослідження з українського сексу»
Зірочок не ставив так як я зрозумів, що настільки елітарну літературу з реченнями на 3 сторінки не дуже цікаво читати, тому краще б новенького бестселлерового та мейнстрімного Бакмана прочитав би! Але гумор сподобався!
Андрес Індсет «Квантова Економіка»
Автор-філософ описує позитивні сценарії економіки майбутнього, які навряд чи працюватимуть в найближчі часи. Описується те, що купувати все будемо обдумано, зʼявиться безумовний базовий дохід, і компанії стануть відкритими, і ніяких лобістів та корупції не буде. Досить утопічно, але якісь ідеї були цікавими
Оцінка – 3/5
Тарас Шевченко «Кобзар»
Це був цікавий досвід читання абетки-ярижки – досить швидко мозок адаптується до правопису, тому там ніяких проблем з цим не було.
Знову ж, в школі в мене навіть з літературою не дуже все добре було, тому зараз знову відкрив його вірші та «Катерину». Дуже гарно!
Оцінка – 5/5
Ізабель Вілкерсон «Каста. Витоки наших невдоволень»
По опису подумав, що це буде історія про касти американської системи, про папіків-лобістів-рішал, а вийшла ще одна книжка про раси та як спочатку принижували, а потім інтегрували в суспільство чорношкірих.
Тим не менше, я не знав, що нацистська Німеччина дуже детально вивчала досвід США, як вони перетворили расову ієрархію на жорсткий закон – дітей з різними расами відправляли до різних шкіл, раса вказувалась у свідоцтвах про народження, розділялись місця в поїздах, трамваях, пароплавах, приймальнях та навіть у вʼязницях.
Дегуманізація – це стандартна складова формування аутгрупи, якій можна протиставити інгрупу. <...> Дегуманізувати іншу людину означає не просто оголосити, що хтось не є людиною, і це відбувається не випадково. Це процес, програмування. Заперечення того, що є самоочевидним в іншому представникові нашого виду, потребує неабиякої енергії й підкріплення.
Значно важче дегуманізувати окрему людину, що стоїть перед вами й витирає сльози через втрату когось із близьких, здригається від болю після падіння, чи сміється з несподіваного каламбуру, як зробили 6 ви самі. Важче дегуманізувати окрему людину, яку вам випало знати. Саме тому люди й групи, які прагнуть до влади й розмежування, не обтяжують себе дегуманізацією індивіда. Легше поставити клеймо забруднення на всю групу.
Дегуманізувати групу означає позбавити кожну людину, яка до неї входить, права належати до людського роду.
Оцінка – 3/5
Йоханн Харі «Мистецтво зосереджуватися. Як у нас вкрали увагу»
Книжка без дженерік порад «МЕНШЕ СИДИ В ТЕЛЕФОНІ @ ЗРОБИ МОНОХРОМНИЙ РЕЖИМ @ НЕ КОРИСТУЙСЯ ІНТЕРНЕТОМ ДЛЯ РОЗВАГ @ ВИДАЛИ ВСІ СОЦМЕРЕЖІ» та без тонни досліджень/психологічних експериментів з цифрами.
Автор пояснює проблему дефіциту уваги, далі пробує вирішити проблему в дусі всіх письменників – поїхати кудись, де немає ні інтернету, та пожити там якись час, і сюрпрайз, все стало краще!
Але далі цікавіше було почитати досвід спілкування з лікарями про синдром дефіциту уваги, чи це з генами передається, чи щось набуте. Описуються ідеї «прискорення» (всякі тіктоки, відео на 2x, техніки швидкочитання) та чому це не працює.
Гарно описаний стан потоку та його умови
Мігай дослідив чимало аспектів потоку, але, ознайомившись із ними детально, я дійшов висновку: якщо хочеш досягти цього стану, маєш знати три основні умови.
По-перше, потрібно чітко визначити мету. Я хочу намалювати цю картину; я хочу подолати вершину; я хочу навчити дитину плавати. Треба озброїтися готовністю це зробити й відсунути інші цілі на той час, поки ви зайняті. Стан потоку виникає тільки за умови однозадачності: коли ви свідомо відмовляєтесь від усього іншого й робите щось одне. Мігай виявив, що відривання й багатозадачність знищують потік, і ніхто не досягне стану потоку, намагаючись виконувати дві чи більше справ одночасно. Потік вимагає всієї мозкової потужності, спрямованої на одну місію.
По-друге, потрібно виконувати значущу для себе справу. Це складова істини про увагу: протягом еволюції ми навчились зосереджуватися на тому, що має для нас значення. Рой Баумейстер - фахівець із досліджень сили волі, про якого я писав у вступі, – пояснив це так: «Жаба дивиться на муху, яку може зʼїсти, значно довше, ніж на камінь, якого не може зїсти». Для жаби муха має значення, а камінь – ні, тому ій легко зосереди-ти увагу на мусі, а на камінь вона майже не зважає. За слова-ми професора, «це пояснюється функціонуванням мозку... Він призначений для того, щоб приділяти увагу важливому». Адже «жаба, яка цілий день витріщалася б на камінь, просто помер-ла 6 із голоду». У будь-якій ситуації легше зосередити увагу на тому, що має значення, і важче - на тому, що видається дрібʼязковим. Коли ви намагаєтеся змусити себе робити щось, що не має значення, ваша увага часто розсіюється.
По-третє, корисно робити щось на межі своїх можливостей, але не перевершувати їх. Якщо обрана мета занадто проста, ви автоматично перейдете на автопілот, але якщо занадто складна, будете тривожитись і перезбуджуватися, що теж завадить увійти у стан потоку. Уявімо скелелаза із середнім досвідом і хис-том. Якщо він дертиметься на стару цегляну стіну в саду за бу-динком, не варто очікувати стану потоку, позаяк це легко. Якщо йому раптом скажуть видертися на гору Кіліманджаро, пото-ку теж не буде, позаяк він настрахається. Такому скелелазові в ідеалі потрібен схил або гора, трохи вищі й складніші за по-долані минулого разу.
Далі відкривається термін «жорсткого оптимізму» – коли хтось висловлюється про серйозну проблему з глибинними причинами в культурі (як-ок ожиріння, депресія, залежності) й весело пропонує спрощене вирішення на індивідуальному рівні. Це як в бестселлерах автор-американець пояснював про стрес, що «стрес не заподіюється нам, а ми самі заподіюємо його собі, тому треба просто навчитися інакше мислити (стишувати турботні думки), і стрес розсіється – варто опанувати медитацію». А з часом науковці довели, що причини стресу в штатах – брак медичного страхування, постійна загроза звільнення, ненормований робочий день і т.д.. В результаті, автор приходить до думки, що якщо людина хвора на діабет та не може придбати інсулін, і працює по 60 годин на день, то це не людина заподіює собі стрес – а стрес заподіюється ззовні.
Також згадується воєнний контекст, що між нами зараз і стається в аналогіях ракет-тривог
Перебуваючи в лячному середовищі, як-от у зоні бойових дій, люди схильні занурюватися в інший стан. Уявімо, ви гуляєте лісом і натрапили на ведмедя гризлі — він розлючений і готується до атаки. Тієї миті ваш мозок уже не переймається тим, що у вас сьогодні на вечерю або скільки грошей відкласти на квартплату. Він звужує увагу й повністю концентрується на одному: небезпека. Ви стежите за кожним рухом ведмедя, і ваш мозок починає вишукувати шляхів втечі. Ви максимально насторожуєтесь. Тепер уявімо, що напади ведмедів регулярні. Скажімо, тричі на тиждень розлючений ведмідь раптом зʼявляється на вулиці й кидається на когось із ваших сусідів. Якби так відбувалося, у вас, найпевніше, розвинувся б стан гіпернастороженості. ви постійно стереглися б небезпек, незалежно від того, чи стрі-чаєтесь із ведмедем. Надін пояснила мені: «Гіпернастороженість - це стан, за якого ви на кожному кроці стережетесь ведмедя. Ваша увага сфокусована на ознаках потенційної небезпеки, а не на тому, що відбувається тут і зараз <...>
Надін переконана, що відкрила найголовніший чинник, який визначає увагу. Щоб нормально зосереджуватися, людина має почуватися безпечно, бути в змозі відмикати ділянки мозку, які сканують середовище в пошуку ведмедів, левів чи сучасних загроз, і дозволити собі спрямувати увагу в безпечному напрямку. У місті Аделаїда в Австралії я зустрівся з дитячим психіатром доктором Джоном Джурейдіні, який спеціалізується на цій темі. Він розповів, що звуження уваги – «чудова стратегія в безпечному середовищі, адже в такий спосіб ви можете навчатися, процвітати й розвиватися. Однак у небезпечному середовищі вибіркова увага [коли ви зосереджуєтеся на чомусь одному] була 6 ідіотською стратегією. Натомість потрібно рівномірно розподілити настороженість у середовищі, вишукуючи ознак небезпеки».
Після цього відкриття Надін зрозуміла, що попередні лікарі Роберта припускалися серйозної помилки. «Як не дивно, метифенідат не лікує розбещення». <...> Дослідниця переконалася, що, коли діти не можуть зосередитися, зазвичай це сигнал про величезний стрес. Джон Джурейдіні з Аделаїди сказав мені: «Якщо лікар підсаджує таку дитину на препарати, то він вступає у змову, лишаючи дитя в жорстоких або неприйнятних обставинах».
Спойлер: травми є, і лікуватимемо це довго :)
Дуже цікаві концепти, що навколишнє середовище та оточення теж впливають на увагу, хоча цього ми не помічаємо. Ну і прекрасне порівняння стану уваги з ddos-атакою – коли дуже багато подразників закидає потоками інформації, послаблюється увага та людина переходить в стан паралічу та неуважності. Звісно, автор наводить можливі рішення деяких проблем – звісно, що не в форматі червоної таблетки, і не буде працювати для всіх, але як кажуть тіктокери, «знати про проблему >>»
Оцінка – 5/5
Фредрік Бакман «Ми проти вас»
Бакманом я зустрів черговий етап локдаунів, і ось дочитав його останній переклад. Чомусь не подобалась серія «Ведмежого міста», але ось на цій книжці знову прям в серденько!
Дякую за наполегливі спроби мене заставити його прочитати в далекому 2020-му (Тарас, привіт!), і це щось прекрасне!
Якщо ще не читали – спробуйте з перших книжок, і він або максимально сподобається, або будете його хейтити :)
Тепер залишається лише The Winners, але це вже теж в плани на 2023. До речі, з моєї гудрідзовської бульбашки до 10 людей номінувало його на номінацію найкращого фікшну, хоча фактично лише одна людина його прочитала. Нічого не маю проти Бакмана, хоч вона і зайняла третє місце в цій номінації, але згадуйте постійно цей факт, коли бачите напис «Goodreads Choice Awards» на книжках :)
Оцінка – 5/5
Олександр Михед «Котик, Півник, Шафка»
Тепла невелика казка-історія про символи незламності з Бородянки. Читається буквально за годину, але дає надію, що ми вистоїмо, як ця шафка, і котан!
Насправді, величезний символ незламності – це наші Збройні Сили, і складно уявити, що знову живемо в історичні часи, де «історія нині не просто переписується, а переписується українською мовою» © Жадан
Дід-нот-фініш
В цьому році я почав цінити трохи свій час на книжечки, тому став частіше закривати, коли вона не подобається.
Так, я не дочитав «Моссад. Найвидатніші операції ізраїльської розвідки» (деякі історії були цікавими, особливо про росіян, але в якись час сталась якась нудятина), «Красиві двадцятилітні» Марека Гласко, «Як нагодувати диктатора» Вітольда Шабловського, «Вони б і мухи не скривдили. Воєнні злочинці на суді в Гаазі» Славенки Дракуліч та «Тільки нікому про це не кажи» Карпи (я люблю читати іноді трешачок, але не настільки ггг).
