«Як рубали вишневий сад, або Довга дорога з Баг-Емса» Оксани Забужко
Хоч і з великою прозою пані Забужко у мене не складається (нагадую, що у мене маленький мозочок для запамʼятовування її величезних речень), я для себе відкрив дуже приємні розповіді та мемуари. Цю досить маленьку книжку (до 100 сторінок) я прочитав буквально за 3 години, але не очікував, що це виявиться дуже цікавою історією.
«Бо на те я королівна»
Цілий той Київ перших десятиліть 20-го віку, Київ Винниченкових «Записок кирпатого Мефістофеля» та Чикаленкових «Спогадів» у нас досі «невидимий» – накритий у масовій свідомості імперською накривкою «Белой гвардии», і навіть тодішній «Український Парнас» — квартал сусідських садиб Старицьких, Лисенків і Косачів на Саксаганського – досі, на 30-му році незалежности, не має статусу національного музею (sic!) і до обовʼязкового списку київських туристичних маркерів не входить: десятиліття рейдерської колоніальної політики, покликаної довести українцям, ніби «нас тут не стояло», дали свої плоди.
Відтак і той факт, що стару українську еліту з Києва вимела не так «революция и гражданская война» (це стосувалося головно росіян і поляків, українська ж верхівка — крім воєнної й урядової – після 1920-го року здебільше лишилася вдома, «працювати для свого народу»), як перша хвиля сталінських репресій, так звана «справа СВУ» (по якій за полярне коло «на общие работы», в числі 30 тис. інших «буржуазних націоналістів», поїхав і професор Міяковський), – це теж для більшості новина.
Цікаво, що та ж Віхола в якийсь час почала публікувати свою серію «Неканонічний канон» з авторами, про яких в школі навіть часто і не чули. Ну і всякі книжкові клуби підхопили тему, і деякі з них в досить цікавих форматах їх обговорюють.
Хто винен, або В пошуках Маросєйки
Інколи й Янукович може спрацювати, за Мефістофелем, як «тої сили часть, / Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого». Наприклад, ляпнути про «українського поета Чехова» — і тим змусити наші ЗМІ нехотячи впрягтися в культпросвітницьку кампанію й довести до загального відома те, чого в Росії згадувати не люблять, а отже і в нас не любили: що Чехов дійсно, хто 6 подумав, «малорос» — і походженням (із слобожанських селян), і самоідентифікацією (так писався, так називався, на тому наполягав), і, що наицікавіше, вихованням, бо Таганрог не тільки в 19-му столітті, а до самого Голодомору був ще типово українським приморським містом.
...
Усе це начебто засвоєно, про Чехова й Україну написано гори текстів, пораховано навіть чеховські українізми, і скільки з них із його подачі увійшло в російську вже без позначки «укр.», як-от «недотёпа» (і ніхто не питає, а що ж таке «дотёпа», бо ж Чехов «русский», то, значить, і все в нього «русское»... Інформації, словом, не бракує. Бракує іншого.
...
Упродовж трьох поколінь, починаючи від повоєнного сталінського курсу на духовне «импортозамещение» — на орвелівський світ, у якому все, хоч трохи визначне, створили (винайшли, відкрили, побудували...) росіяни, займатись україністикою в Україні можна було тільки за умови обов'язкового, як у мусульманина пʼять раз денно в бік Мекки, поклону в бік «великої російської культури» та її на українську, буцім, «благотворного впливу».
...
Одним із наслідків цієї заливки стала схема, за якою в нас розповідають про українців, котрі прославились в інших культурах: щоразу це подається мало не як історія «хлопця з нашого села», що десь у городі «вийшов у люди», але, спасибі, не забуває земляків (приміром, раз у раз укидає слівце «по-хохлацки», як Чехов, або взагалі перед смертю марить по-українському, як Кобзон, — у межах цієї парадигми суттевої різниці між ними немає). Хоча починати б треба з елементарної істини: якщо українець (як будь-хто інший!) отримує визнання в чужій культурі (тобто продає чужинцям не робочі мʼязи й карі очі, а голову з усім її вмістом), то, значить, він приніс із собою в ту культуру «з дому» щось, чого в ній доти не було, адаптував у ній щось українське. І це стосується не тільки літератури-музики-малярства, а й наукових шкіл, технічних напрямів (еміґранта Олексу Повстенка запросили проєктувати Капітолій, бо він знав, як збудували Софію Київську, щоб стояла тисячу років!), звичаєвости, комунікативних стратегій і ще цілої хмари видимих і невидимих речей, які складають культуру, – і власне це й зветься «впливом»: донор впливає на реципієнта.
Атож, час побороти комплекси й сказати собі це вголос: ми також впливали на світові культури, а не просто постачали їм якісний біологічний матеріал.
Про колективний ПТСР і трохи «якбитології»
Чехов — скористаюсь отим британським мемом про Конрада — «збагатив російську літературу українською жіночою чуттєвістю».
...
От справді, якби той полтавський дідич, котрий не захотів спустити Чехову 300 рублів, виявився поступливішим — і Чехов таки купив би в нього хутір, оселився би неподалік од Линтварьових, одружився б із Наталею, помагав би їй із перекладами «басен Крылова по-малороссийски», забув би Москву (з якою «не связывают меня никакие симпатии», як пояснював друзям), написав би (отоді вже напевно!) для Заньковецької «Чайку» українською (а далі й ще щось, і ще, гляди, і втягнувся б...), завів би нові знайомства, ввійшов би, через Садовського в коло «громадівської» інтеліґенції — чи не вийшов би з нього тоді «український поет» (драматург!) уже не тільки «за Януковичем», а історії двох словʼянських літератур не потекли б відтак дещо іншими руслами?..
Підозрюю, що таке припущення не раз навідувало й фахових русистів — і, схоже, не на жарт їх лякало. Бо чомусь саме Наталю Линтварьову зі списку «женщин Чехова» (куди щедро включають і тих московських дам, які ним цікавилися значно більше, ніж він ними! нині в Росії «вичищено» настільки рішуче, що мені навіть окремого з неї фото не вдалося знайти в мережі. Так само «зачищено» и згадки про Заньковецьку та чеховські на неї творчі плани — мов і через сто літ по смерті бережуть російського класика від українського впливу...
Час заспокоїти стурбованих: в українську літературу Чехов не перейшов би. І не тільки з банально-практичних міркувань (у російській він натоді заробляв по 200 рублів за аркуш, з чого й купував маєтки, українською мусив би займатись «у години дозвілля»). Про те, щоб такого не сталося, — щоб український хлопчик із нижчих класів, народжений у Таганрозі в 1860-му, не мав жодного шансу вирости українським письменником, — Росія подбала окремим циркуляром ще як хлопчик мав три рочки. А 30 травня 1876 року в Бад-Емсі Олександр ІІ закріпив тему рідної мови хлопчика вже за поліційним відомством («украйнофильство» криміналізувалось як антидержавна діяльність) - і тим визначив долю і його, і ще десятків мільйонів хлопчиків і дівчаток на століття наперед: аж до нас із вами включно.
На жаль, Емський указ у нас досі трактується дуже обмежено — як щось «культурницьке», а не як «пологова травма» всієї модерної української ідентичности, а отже й державности, ПТСР по якій ми не залікували й досі. Олександр ІІ мислив масштабніше: навіть у студіях Київського відділу Російського географічного товариства зумів розгледіти (і слушно!) спробу розбудови Академії наук, ту необхідну інституціалізацію знання, без якої нема дорослої нації, — і власноруч «зупинив процес». Справа була не в мові, а в тому, щоб заблокувати українцям можливість модернізації на власному етнічному ґрунті, скинути нас як націю «з поїзда історії» (при потребі й буквально — як скинули з поїзда в 1901-му голову правління Харківського земельного банку Олексія Алчевського, коли той приїхав до Петербурга по кредит, — бо не відступати ж «украйнофилам» ключі від Донбасу!).
Два покоління, методом звичного для Росії державного терору, встановлювалась у голови ширнармасам жорстка прошивка: російська — єдина й безальтернативна мова освіти – маркує собою «прогрес»: місто, електрику, банки, залізниці, нові ідеї, модні журнали, соціальні ліфти і т.д., аж до «хранцюзької помади» Проні Прокоповни (авжеж, любимі всіма «Зайці» якраз процес встановлення цієї прошивки на рівень простих міщан, Серкових і Чехових, і зафіксували, і невипадково оригінальну україномовну версію «шістдесятницького» фільму, в якій цей соціальний діагноз лежить на поверхні, було на пів століття заарештовано й замінено російським дубляжем - Олександр II би схвалив!). А от українська (і все, що нею марковано) — це, хай і рідна, але «архаїка»: село, мужицтво, смішна Антошина баба Фрося, яка вірить, що двері в погребі тримав домовик (і Антоша роками цей анекдот переповідає, і купа наших чеховолюбців замиловано його цитує на доказ чеховського «українства» і знов Олександр II привітно помахує їм стеком.), і пісня за чаркою, і рушник вишиваний, все домашнє, кухонне, така собі guilty pleasure культурної людини...
До речі, про зайців. В театрі на подолі є однойменна вистава (але осучаснена), на яку я випадково потрапив, скуповуючи у минулорічні блекаути квитки майже на всі вистави, що тоді проводились у театрі, і це одна з двох вистав, які я не радив би :).
А якщо ще згадати фільм, то якийсь мужик реставрував цей фільм з українською доріжкою та виклав на ютуб – це веееелиичезна робота, починаючи обробку звука (як автор пише, то там повна лажа з ним, але навіть це склеювалось та збиралось по частинах), закінчуючи самим відео.
Пропаща сила ... чи «українське чудо»?
Ми нарікаємо, що наша класика для наших дітей «надто депресивна» (вже ж, не «Вечерний квартал», але, як подумати: якби вона справді здавалась сучасникам «депресивна», то кого б же вона пірвала за собою «в українці» в час, коли такий вибір грозив Сибіром? може ж, таки не в класиці справа, а в невмінні її прочитати?..), — а потім збиваємося з ніг у пошуках тренінґів, «як мотивувати молодь». Я не жартую: недавно мене цілком поважно просили взяти участь у такому тренінґу, і ці нотатки – не тільки моя данина світлій памʼяті Оксани Радиш, яка передала мені живий «інсайдерський» смак нашого 19-го століття й остаточно зробила те століття для мене «своїм», а й спроба нагадати, що мотивують молодь (якщо вона дійсно потребує мотивації, що само собою підозріло: як писав Ю. Шевельов, «чого варта молодь, яка не хоче змінити світ?») не тренінґами, не онлайн-флешмобами й не перекладами книжок Марка, прости-Боже, Менсона — а захватом. Щирим захватом людьми, які «були тут до тебе» — і створили й залишили тобі те, з чого ти вжиткуєш. Це може бути твоя галузь. Професія. Культура. Країна. Армія. Мова. І так далі. І в кого як у кого, а в українців за плечима стільки приводів для захвату, що кожному випускникові середньої школи мало б на весь вік вистачити на підвищений рівень серотоніну без жодних стимуляторів. Якщо ж у молоді намічаються проблеми з серотоніном — це вже певний знак, що пора переписувати шкільні програми.
Побачити згадку Марка Менсона в книжках пані Забужко – це було досить неочікувано, хоча це міг би бути подкаст-терапія подкаст Олександра «Спартака» Суботи.
3 останніх, присмертних чеховських років збереглось одне свідчення О. Кніппер-Чехової, сенсу якого сама вона тоді явно не зрозуміла, і не дуже, боюсь, розуміла «пролетарська аудиторія», якій вона, вже в УСРР, це розповідала. Якось під час подорожі пароплавом Чехов, прислухавшись на палубі до розмови двох дам, раптом сказав дружині:
— А ведь они по-нашему разговаривают.
Кніппер здивувалась: це ж по-якому? По-українському, пояснив він (гадаю, тут вона дещо підредагувала свою розповідь в бік політкоректности, він, швидше всього, сказав «по-малороссийски» або й «по-хохлацки» — слова «український», «українець» для Чехова назавжди лишились маркерами не національної, а ідеологічної, «партійної» приналежности)
«Но ведь ты же русский?» – допитувалась Кніппер: сама етнічна німкеня, вона навряд чи так уже зраділа з відкриття, що в цьому шлюбі знайшовся ще один «инородец». Чехов у відповідь засміявся (от у це – віриться беззастережно.): «Какой я русский? Я хохол! Хохол!» – і вона показала характерний жест: поляпування себе долонею по сухотних грудях...
Хтозна, як там насправді точився той діалог (за 20-30 років людина може й щиро все переплутати), але ось цю «тригерну» фразу – «А ведь они по-нашему разговаривают» — Кніппер, поза сумнівом, запамʼятала точно, з акторською чіпкістю на інтонації: чужий цього не придумає.
Це безмежно українська фраза, і про неї можна написати цілу книжку — фраза-пароль, фраза-гасло глибоко пораненого народу, півторастолітній безпомильний «емський» розпізнавчий код для «своїх», дотеперішнє – не скрізь уже, на щастя, по нашій новочасній-соборній, але я ще памʼятаю, коли було скрізь, крім Львова, Франківська й Тернополя, — озирання на звук: по-нашому говорять... Ти диви, не бояться!.. Мабуть, хороші люди...
