Про професійний спорт та біографія Андре Агассі

Колись я захоплювався книжками-біографіями відомих людей з айті-світу – хоч вони були місцями цікавими, але виглядали досить boooring. В якись час я відкрив для себе біографії з не-айті світу – так як прочитав книжку бодібілдера-термінатора (йому вже 78 років!) про його життя у спорті та в політиці, а тепер знову потягнуло на біографії, і знайшов у себе на поличках біографію тенісиста Андре Агассі – про його карʼєру та про професійний спорт в цілому.

З перших сторінок він НАВОДИТЬ ДРАМУ, та починає розповідати про його останній матч в карʼєрі, як йому роблять інʼєкції щоб нічого не боліло під час гри:

Учора я якраз отримав чергову дозу для сьогоднішнього матчу. Це третій укол за рік, тринадцятий за всю мою карʼєру, і цей укол лякає мене найбільше. Лікар — не той, до якого я постійно ходжу, а звичайний лікар — беземоційно сказав мені лягти на кушетку.
Лікар сказав, що сімнадцятисантиметровою голкою він якраз дістанеться запалених нервів. Але він не міг просто вштрикнути її, бо на шляху до нервів ще пролягали грижі та кісткова шпора. Лікар усе намагався оминути їх, а я ледь не кричав від болю. Потім до моєї спини він притиснув якийсь величезний апарат, щоб поглянути, чи дісталася голка нервів. Він сказав, що її потрібно підвести якомога ближче, але нервів не торкатися. Якщо ж вона їх торкнеться, хоч трішечки зачепить, біль буде таким, що про турнір я можу забути. І це лише один із наслідків. Тож він порпався в моєму тілі тією голкою доти, доки в мене з очей не бризнули сльози.
Нарешті, він влучив. «У яблучко», — пробурмотів лікар.
От і доза кортизону. Пекло так сильно, що я закусив губу. Потім я відчув усередині тіла тиск, ніби його наповнили рідиною до країв.
«Якщо відчуваєш тиск — значить, усе йде як треба», - пояснив лікар.

Хоч і в книжці відчувається окрема драма та настільки детальні його матчів, що іноді задумуєшся, чи не гострайтер це писав – виявляється, що так, це все написано гострайтером, але все одно дуже легко читається історія його карʼєри, розпочинаючи з дитинства.

Я граю в настільний теніс теж з дитинства, і хоч у мене з спортом життя склалось трохи інакше (ніхто не хотів з мене робити професійного спортсмена), під час читання були постійні порівняння між великим тенісом та настільним тенісом:

Теніс — це спорт, у якому ти говориш сам до себе. Жоден інший спортсмен не веде із собою такий активний діалог, як тенісисти. Пітчери, гольфісти, голкіпери — звісно, вони всі теж вічно щось бубонять самі собі, але коли з собою говорить тенісист, він не лише говорить — він питає себе та сам собі відповідає. У розпалі матчу тенісист схожий на душевнохворого, який вийшов на головну площу міста та гучно веде бурхливі дебати зі своїм альтер-его.
Навіщо, спитаєте ви? Бо теніс — це страшенно самотня гра. Самотність тенісистів можуть зрозуміти лише боксери — та й у тих є хоча б помічник і менеджер.
У тенісі ж ти віч-на-віч зустрічаєшся зі своїм ворогом, обмінюєшся з ним ударами, однак не торкаєшся його, не говориш із ним — ти взагалі ні з ким не говориш. Правила забороняють тенісистові навіть із тренером говорити, поки він на корті.

Хоч автор (та гострайтер) не розповідають про фінансову складову (у них немає проблем з цим гг), у величезної кількості гравців не з ТОП-100, це не є прибутковою справою:

"The most common struggle for anyone ranked outside of the top 100 is financial, and the stress it causes," Vasek Pospisil, a 2014 Wimbledon men's doubles champion, said. "They're trying to cover travel expenses and needing to make decisions about where to cut costs, and then not being able to travel [to events] the way they would like to. ... And it's a snowball effect, it makes it even harder for the lower-ranked guys to break through because they just have less resources."
…
Coaching, training and travel are all exorbitantly expensive. Combine that with small purses at lower-level events and a lack of sponsorship opportunities, and it produces a persistent financial strain. It also sets up an unlevel playing field: While the big-name players are traveling with sizable teams, the lower-ranked ones sometimes don't even take a coach with them to events. It's even more difficult to win without that support, creating an ever-widening gap between those at the top and everyone else.

Деякі тенісисти навіть заводять онліфанс-профілі, щоб залишатись в спорті:

“I can tell you, $2 million is absolutely nothing when it comes to tennis. I spent over $100,000 on coaching, fitness, physio, recovery, MRIs – people don’t see that part of it.” Vickery added, “Having a security blanket, something to do on the side and make good money from, doesn’t hurt. It’s given me a lot of financial freedom, even helping me fund my entire tennis career.”
…
Among athletes, particularly in less lucrative sports, OnlyFans has become an increasingly popular side gig. Alysha Newman, a Canadian pole vaulter, joined the platform in 2021 and MMA fighter Paige VanZant said she made more money in 24 hours on OnlyFans than in her entire fighting career. Basketballer Liz Cambage made similar claims, saying she earned more on OnlyFans than during six years in the WNBA.

Цікаво, що в Україні side gig для професійних гравців в настільному тенісі (їх не так багато, хто постійно бере участь в міжнародних турнірах) – це різні бетинг-контори, де професійні спортсмени та мастери спорту можуть отримувати додатковий дохід, а потім сюрпрайз-сюрпрайз, і ловлять їх на підкупі.

В цілому, спорт – це дуже цікаво, і добре, що він в якісь мірі починає ще більш популярним з цими тенісами-сквошами-паделами.

До речі, в останньому подкасті Bromance запросили Віталія Волочая – коментатора спорту та засновника платформи Maincast (стрімінг спортивних подій). Розповідав про популяризацію спорту, чому та як це працює на заході, про українські стріми та про специфіку коментування спортивних подій. Тому в перервах між читанням чергових новин про клоди-кодекси-джемінай можна почути щось навіть цікаве про спорт :)