Прочитав «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд»

На днях дочитав нову книжку Марини Стародубської «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд».

Навіщо читати її: Зрозуміти, чим (та чому) характеризується наша культуру, як формується, розвивається, обʼєднується суспільство, а потім знову ділиться по бульбашках. Можливо, ЗНАЙТИ ЩОСЬ В СОБІ та виправити. Також для комунікації з іншими культурами є деякі поради (хоча для цієї цілі я все-таки рекомендував би подивитись в бік «The Culture Map»/«Rule Makers, Rule Breakers»). Або якщо ви просунутий_а користувач_ка твітера, і не проходите жоден срач.

Що можна отримати: Детально розповідається про «своїх»/«чужих» (напевно, ця концепція проходить через всю книжку), про цінності, культуру до довіру до інститутів та про феномен срачів, чому вони настільки популярні. У книжці також згадується комунікація між різними культурами та поради (хоча для цієї цілі я все-таки рекомендував би подивитись в бік «The Culture Map»/«Rule Makers, Rule Breakers»).

Може бути ще цікаво: колись з теми міжкультурних комунікацій я ще читав The Culture Map, яку нещодавно переклали українською. Скоріш, у цих книжок трохи різна цільова аудиторія, але вони прекрасно доповнюють одна одну – одна про комунікацію між різними культурами, а друга про розуміння своєї (хоч і розділ з порадами в міжкультурних комунікацій теж є, але в the culture map це краще структуровано та з прикладами). Єдиний момент – проблема книжок а-ля The Culture Map – те, що часто беруть культуру росіян та екстраполюють на сусідні території і називають це ✨EASTERN EUROPE✨ (дякую, що хоч не СНД), тому якась частина взагалі не корелюється з реальним станом, але в ній розкриті комунікації з іншими культурами та їх підходів до комунікації, враховуючи ці всі високо/низько- контекстні культури, прямий/непрямий фідбек, concept/application-first, task/relationship-based і тд. Шкода, що такого не вивчають в університетах.

Рейтинг: ⭐️⭐️⭐️⭐️ (3.8/5). Дуже сподобалось – особливо, перші розділи та приклади (їх тут дуже багато – в більшості це дані з різних опитувань)! З того, що менш сподобалось – багато повторів, згадуються одні і ті ж факти (довіра до децентралізації та пояснення терміну патерналізм точно рази по два-три згадується) – напевно, під час компонування розділів такі деталі не дуже помітні, тому у мене постійно була думка «ЦЕ Ж БУЛО ВЖЕ». Ну і в досить велика кількість класифікацій, які було складно тримати в голові, але скоріш, це все через мою погану памʼять!

Розділ 1: Що таке національна культура і «з чим її їдять»

Національна культура — це колективне програмування свідомості, яке відрізняє людей з однієї суспільної групи від людей з іншої.

Науковці вивели декілька притаманних національному менталітету характеристик:

1. Менталітет — це колективне явище, він набувається і не є вродженим;
2. менталітет складається з підвалин, цінностей і переконань, суспільних інститутів і норм поведінки;
3. національний менталітет змінюється тільки зі зміною формальних інститутів – його неможливо змінити через лозунги, інформаційні кампанії чи вплив «лідерів думок» та експертів

Через багаторічну неефективну роботу формальних інститутів 74,9 % українців переконані, що довіряти варто «людям, яких я знаю», і лише 27,4 % готові довіряти тим, кого «бачу вперше» — бо де безсилі правила та регуляції, завжди допоможуть знайомі. Звідси гіпертрофована довіра українців до рекомендацій, «особистого досвіду», «людей, яких я особисто знаю» в разі ухвалення життєвих рішень — від вибору садка чи школи дитині до найму людей у команду.

Хоч у США свобода як одна з найвищих цінностей уписана в Конституцію, для американців свобода не є «безлімітною» і має межі. Чиїсь межі свободи закінчуються там, де починаються межі свободи іншого, а якщо комусь здалося, що на його свободу зазіхнули, — можна звернутися до суду, адже американці в ТОП-5 націй, найбільш схильних судитися. На контрасті, в українському менталітеті «свобода» має якраз конотацію відсутності обмежень, до того ж без огляду на зіставний рівень свободи чи справедливість її розподілу в суспільстві: для 73 % українців у 2023 році свобода була важливіша за рівність

Розділ 2: Що таке цінності: звідки беруться, як працюють і змінюються

Цінності скеровують нашу поведінку в усіх життєвих ситуаціях, їх неможливо «увімкнути» чи «вимкнути» та зміна менталітетних цінностей починється “зі зміни в країні формальних і неформальних інститутів, які «дають дозвіл» на поведінку, що сягає визначених цінностями рамок.

Універсалізм регулює запит на однакові прозорі «правила гри» в суспільстві, незалежно від статусу «свого» чи «чужого» в конкретних відносинах.
Доброта регулює потребу в піклуванні про добробут людей із найближчого кола довіри — «своїх».

В нас одночасно й в усіх вікових когорт про­явлені два протилежні ціннісні кластери — універсалізм і добросердя. Внаслідок цього ми одночасно прагнемо й однакових правил, і «контактів чи знайомих», щоб «порішали моє питання»: і правову державу, і ліки без рецептів, і щоб суди працювали, і щоб від штрафу за перевищення швидкості можна було відкупитися. Звідси і схильність довго «не бачити» негідну поведінку людей, зокрема в позиції впливу й авторитету, яких ми вважаємо «своїми» чи «хорошими».
Зворотний бік цього явища — це надмірні очікування від довірених людей, яких ми вважаємо «героями», «змінотворцями», «реформаторами» (часто за суб’єктивними чи нефаховими або емоційними критеріями). Ми часто-густо творимо з них кумирів, наділяємо їх (у своїй уяві) ледь не магічними можливостями «все змінити», а потім не менш палко хейтимо та звинувачуємо, якщо змін немає або вони відбуваються недостатньо швидко чи не так, як нам хотілося б. Тут варто згадати експертів чи публічних діячів із відданою армією фанатів, яка швидко перетворюється на «суддів» і «хейтерів» — щойно їхній лідер думок набуває офіційної влади, наприклад, обіймає державну посаду.

Розділ 3: Колективізм із «дрібкою» індивідуалізму: особливості «культури на фронтирі»

Індивідуалізм – характеристика, де звʼязки між людьми доволі слабкі. Колективізм – зв’яз­ки між людьми не тільки сильні, а й критично важливі для обстоювання інтересів і досягнення результатів.

В Україні в умовах війни за даними досліджень найглибші «розколи» пролягають якраз по лінії світоглядних розбіжностей різних суспільних «бульбашок» — зокрема, чіткого вирізнення «своїх» від «чужих» як джерела важливої інформації; разючого несприйняття інакшості в рішеннях, ситуаціях і досвідах; зростання запиту на «швидкі й прості рішення» для складних проблем, що підсилюється накопиченою потребою в справедливості. Ілюстративними є дані свіжих досліджень: 55 % українців хочуть якомога швидшого покарання корупціонерів, навіть якщо це відбудеться з порушенням законів, а 42 % українців переконані, що в цьому процесі законів варто дотримуватися.

У колективізму є ще одна риса — ексклюзионізм. Це тенденція поводитися з людьми з огляду на їхню належність до певної групи й віддавати перевагу, пріоритетність, увагу, дружнє ставлення, порядність і справедливість «своїм». Він дуже проявлений у країнах Азії, але прояви можна спостерігати в усіх суспільствах, однак найвідчутніші вони — у колективістичних і поляризованих, cеред яких і український соціум.

Поляризовані спільноти мають великі світоглядні розбіжності, які ускладнюють дії або домовленості. У них низька довіра до держави та вкорінена несправедливість, економічний песимізм та суспільні страхи.

За даними Edelman Trust Barometer-2023, найполяризованішими країнами наразі є Аргентина (найвищий показник у світі з істотним відривом від інших), Колумбія, Іспанія, Швеція, США, Південна Африка. Україна в цьому дослідженні участі не брала, однак, з огляду на наш рівень недовіри до державних інститутів (> 45 %, окрім дотичних до захисту країни у війні), низької довіри до ЗМІ (53 % у 2023 р., падіння з 58 % у 2022 р.) та рівня цинізму у су­спільстві (~60 %), ми з високою вірогідністю були б десь поруч з Аргентиною за показником поляризації.

Розділ 4: «Свої» і «чужі»: Суспільство недовіри до всіх

Українське суспільство — одне з найнедовірливіших у світі за низкою показників: від загального рівня цинізму в суспільстві (59,7 %) 86 до наднизької недовіри до державного апарату загалом (18,6 %), уряду (31 %) та судової системи (16 %) 87 на фоні надвисокої довіри до родини (96 %), родичів (68 %) і друзів (60 %) та практично відсутньої довіри до людей, з якими раніше не було взаємодії (13 %).

Україна майже на межі між групою, яка «не довіряє нікому» і «довіряє тільки «своїм», що робить українське суспільство глибоко недовірливим до інакшості та світоглядної відмінності загалом і, враховуючи історичні чинники, ще й до інституту «держава» зокрема. Саме цим пояснюється наша вкорінена схильність довіряти радше персоналіям, ніж системам, і ускладнює публічну дискусію навколо помилок чи сфер для розвитку, оскільки різними «таборами» така дискусія гостро сприймається як атака на конкретних персон.

Хто виїхав (за замовчуванням — «жирують на соціалі у теплій Європі»), хто залишився після повномасштабного вторгнення (за замовчуванням — справжні українці), чиновники (за замовчуванням — корупціонери), підприємці (за замовчуванням — ухилянти від сплати податків), агресивні «табори» двох попередніх президентів (які для їхніх симпатиків винні в усіх негараздах країни) — це лишень декілька прикладів точок, у яких вірогідна гостра поляризація з публічними «з’ясуваннями відносин» та обміном взаємним хейтом. Варто зазначити, що тут наведені приклади саме полярних наративів — це не означає, що 100 % українців мислять саме так. Але так мислять достатньо багато наших співгромадян, щоб у суспільстві виникали «полюси». Примітно, що в нас укорінена саме афективна поляризація — коли суспільні розколи загострюються емоційно й унеможливлюють дискусію, ґрунтовану на фактах та виваженому обговоренні.

Про державні інститути, яким не довіряють – заяви сприймаються як декларативні, а не як заява для встановлення правопорядку. Як слушно зауважив хтось у коментарях: «Українці вірять людям, а не полісям (policy)».

Доки той, хто видає себе за іншого для продажу книжок чи бреше про кваліфікацію та освіту для набуття авдиторії, для нас «красава» й «привернув до себе увагу», дивно очікувати, що в країні масово запрацюють право і правила, бо суспільного запиту на це не буде. Так само про доброчесність: доки видати чужу роботу за свою (списати, присвоїти презентацію чи цитати тощо) в нас буде прийнятно й схвально, відмінників вважатимуть «зубрилами», а двієчників — «ловкачами» і «підприємливими», запиту на однакові правила гри в суспільстві не буде.

Розділ 5: українці та інститути: відносини травми й підозри

Механізм та характер взаємовпливу інститутів та національного менталітету невідомий, але школи сходяться у тому, що національна культура формує інститути, а далі постійно впливає на них.

Модель для вивчення «культура — інститути»:

• Генералізована/лімітована мораль – рівність та однакові «правил гри» чи «ближнє коло»/«чужі». Звична нам градація «свої / чужі» найближчим часом не зникне й ще довго визначатиме суспільну поведінку та довіру в Україні
• Механізм «передання» менталітетних цінностей між поколіннями з фокусом на співпраці чи на недовірі
• Формальні демократичні інститути, що спонукають громадян до співпраці та політичної активності. В багатьох країнах розв’язання диспутів лише у судовому порядку та через інститути, а у Східній Європі та Південній Америці, Близькому сходу легше розв’язати проблему чи конфлікт через особисту домовленість, аніж звертатися до інституту, де результат роботи непередбачуваний чи передбачувано неефективний

«Насаджувати» інститути, далекі від цінностей суспільства, — справа марна й неефективна, бо розсинхронізація між цінностями інститутів і громадян — це шлях до зниження суспільної довіри, а вона в нас і без того низька.

Розділ 6: Чи корупція в Україні така небозбувна, як про неї говорять?

Наш суспільно-політичний устрій науковці визначають як «суспільний порядок з обмеженим доступом». Серед авторів цього визначення — знайомий нам із попередніх розділів Дуглас Норт, а також Джон Д. Волліс і Беррі Вайнгаст. Система з обмеженим доступом не просто корумпована — корупція є ядром її логіки та механізму функціонування. Це означає, що в разі стрімкого перекриття джерел корупційного збагачення та механізмів «коловороту корупційних коштів» у такій системі її роботу буде вірогідно паралізовано. Адже люди там настільки «заражені» корупцією, а процеси «підв’язані» під неї, що некорупційного способу роботи в них немає. Тут одразу спадають на думку ті групи державних інститутів, чиї реформи відчутно «пробуксовують», серед яких митна, судова й податкова.

Розділ 7: Домовленості, правила та зміни: виконувати не можна ухилятися

Поєднання поляризації зі «щільними» суспільними нормами. Скандальне затримання Ігоря Мазепи, директора інвестиційної компанії Concorde Capital, на виїзді з України на кордоні із Польщею на підставі підозр у справі про нібито незаконне відчуження землі на Київщині та обшуки в офісі Concorde Capital стали предметом активних публічних обговорень. Примітною була дискусія навколо цієї ситуації у фахових спільнотах Facebook, де присутні різноманітні фахівці — від економістів до управлінців, державних службовців, журналістів, консультантів та ін. Обмін думками швидко скотився до хейту «поганих силовиків», які «атакують бізнесменів, що створюють робочі місця та рухають економіку», з одного боку, і «далеко не «білих і пухнастих» бізнесменів, що накопичили капітали нечесно й ухиляються від сплати податків», яких «силовики, які теж не ангели, але затримують, бо «немає диму без вогню» — з іншого. І хоч емоційна реакція на таку подію очікувана, однак такий її масштаб і формат характерні для поляризованого суспільства зі «щільними» нормами та низькою довірою. Тут кожна група однодумців ідеалізує свого «кумира» та дияволізує «кумира» протилежного табору, при цьому відкидаючи правові аспекти ситуації як «юридичний догматизм».

Розділ 8: Як припинити «сратися» і почати дискутувати

Хоч є і багато інших поляризованих країн, характер «срачів» відрізняється від інших, як специфічний прояв поляризації.

Цікаво, що «срачі» трапляються не лише регулярно й багато, а й те, що трапляється навіть у дискусіях із залученням фахових спільнот, які не носять масового характеру чи відбуваються на онлайн-майданчиках з обмеженим доступом (Facebook-групи).

Ще одна характерна менталітетна риса українців — це criticism before appreciation («критикуємо, перш ніж хвалимо») — звичка першочергово звертати увагу й обговорювати проблеми, недоліки, невдачі у взаємодії. При цьому до визнання й відзначення хорошого доходить не завжди, а насправді — рідко. Ми тут не поодинокі, у поляків, румунів, угорців і болгарів ця риса також є. Якщо до наднизької суспільної довіри ще додати високий рівень поляризації суспільства, часто неефективні формальні інститути, глибоку вкоріненість неписаних правил («що скажуть люди», «поважні лідери думок чинять так-то», «наближені до джерела інформації люди сказали») і систему освіти, де цінностей і навичок конструктивної дискусії не вчать, маємо ідеальний плідний ґрунт для «срачів».

«Закохування» в людей, чию діяльність треба фахово оцінювати без особливих сантиментів — теж ознака ультранедовірливих поляризованих, фамілізм-орієнтованих суспільств, яку істотно підсилює історично спричинена й підсилена війною травма. Читаєш і цитуєш книгу — «боготвориш» її автора, сфотографувався з кимось — «продався з потрохами», надав фаховий коментар — «топиш» за когось і схвалюєш усі їхні рішення — аж до вибору одягу, машини чи супутника життя. Прикметно, що не всі колективістичні суспільства схильні до такого прояву, а саме ті, де до колективізму ще додається низька суспільна довіра та слабкі чи неефективні формальні інститути. Там, де такі інститути здебільшого працюють, компульсивний страх втратити схвалення й підтримку групи зменшується або зникає (Німеччина, Франція, Бельгія).

Недовіра до систем і «чужих» цікаво також проявляється у діалозі з владою. В комунікації часто звучить фраза «взяти під особистий контроль». Ніби без «особистого контролю» інститут не функціонуватиме, а той, кого попросили про такий контроль, вирішуватиме лише це питання. Бо просять про це зазвичай статусну персону, яка жодним чином не дотична до технічного вирішення питання.

В Україні, залежно від профайлу «свого» лідера думок, залежить рівень довіри до рішень на рівні спільноти або держави, електоральна поведінка, формування зв’язків і критерії життєвого вибору. Відмінність нас від, наприклад, розвинутіших демократій (США, Велика Британія, Німеччина, Франція, Канада, Скандинавія) у тому, що там «свій / чужий» — один із багатьох, зокрема фахових та інститутивних, критеріїв формування довіри та поведінкових патернів у взаємодії, а в Україні він головний і часто єдиний.

Оскільки Україна — флюїдна культура, нам доволі складно домовлятися, бо кожен вихід за рамки «бульбашки» вимагає долання «стіни» з геть інакших трактувань звичних понять («що це?»), скриптів («як діяти?») та патернів («яка поведінка доречна?»). Це часто й призводить до «срачу» замість дискусії, бо неемоційне та критичне обмірковування смислу, трансльованого «чужими», вимагає зусиль і часу для оцінки й формування нового патерну сприйняття. Легше діяти звичним чином: знецінити (бо «чужий», а отже, конструктивна взаємодія не вартує зусиль), охрестити невігласом, запроданцем, зрадником чи доєднатися до чутного й видимого спротиву, який ближнє коло вже чинить цьому «чужому».

Наївний реалізм – патерн мислення, яке характеризується спрощеним світосприйняттям людям без критичного мислення, де події та рішення сприймаються суто через «мої емоції», «мій досвід», а не більш широку картину, в якій є місце інакшим емоціям, думкам і досвіду на ту ж тему.

Для України характерний підвид наївного реалізму – «simple-society ontology». Це коли вважають, що комплексні проблеми можна вирішити без контрпродуктивних проявів, невдач і хиб, якщо їх провадять «хороші люди» («actors of goodwill»). А якщо під час впровадження системних змін виникають дискусії, незгода чи не все вдається одразу, то причина — у поганих намірах ініціаторів змін («actors with bad intentions»), які насправді не хочуть вирішувати проблеми, а переслідують свої приховані цілі.